Коли 1888 року Ігнатій Ясюкович очолив Дніпровський завод, у Кам'янському жило близько двох тисяч людей. До 1913-го їх стало понад сорок тисяч. За темпи зростання сучасники порівнювали кам'янське підприємство з заводами Генрі Форда в США. Розповідаємо, як литовський шляхтич, інженер і "кризовий менеджер" своєї епохи перетворив занедбане будівництво на промислову столицю півдня імперії — і чому про це майже сто років воліли мовчати.

Восени 1888 року 41-річний інженер Ігнатій Ясюкович проміняв посаду керівника найпрестижніших Путиловських заводів у Петербурзі на директорське крісло підприємства, яке ще навіть не було добудоване, — у маленькому селі Кам'янське на березі Дніпра. Колегам це рішення здавалося абсурдним. Через півстоліття це підприємство знатиме увесь світ, а саме Кам'янське перетвориться з двотисячного села на місто з населенням понад сорок тисяч осіб. Ми вже розповідали про перші, найризикованіші роки Ясюковича на заводі — запуск домни та несподівану перемогу на Всесвітній виставці в Парижі. Цього разу — про те, що він побудував навколо заводу, і чому це дало сучасникам підстави порівнювати кам'янське підприємство із заводами Генрі Форда.

Шляхтич з Ковно

Ігнатій Ясюкович народився 1 листопада 1847 року в Ковно (сучасний Каунас) у родині дрібнопомісної польської шляхти гербу Ясенчик. Батько служив суддею і володів невеликим маєтком на сході Литви. Після гімназій у Ковно та Вільно Ясюкович закінчив Петербурзький технологічний інститут, здобувши диплом інженера-технолога.

Кар'єра розвивалася стрімко: залізниця Воронеж–Ростов, стажування з будівництва паротягів у Німеччині та Бельгії, інженерна посада на Рязансько-В'яземській залізниці, паралельно — викладання в тому ж таки Петербурзькому технологічному інституті. У 27 років Ясюковича запросили головним інженером на Невські підприємства з будівництва паровозів і суден, а ще за десять років — керівником Путиловських заводів, найбільшого промислового конгломерату Петербурга.

Саме з цієї посади в 1888-му він прийняв пропозицію акціонерів Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства — компанії, створеної бельгійським, польсько-німецьким і французьким капіталом, яка з 1887 року намагалася добудувати металургійний завод у Кам'янському. Попередній директор, німець Вільгельм Бассон, витратив кошти, так і не завершивши будівництво. Товариству загрожувало банкрутство. Ясюкович погодився за однієї умови — надати йому найширші повноваження у фінансових, технічних і кадрових питаннях.

Село, яке за чверть століття стало містом

За документами Кам'янської районної ради, населення Кам'янського зросло з двох тисяч мешканців у 1888 році до понад сорока тисяч у 1913-му. Для порівняння: чисельність працівників самого заводу за цей час теж зростала лавиноподібно — 2270 осіб наприкінці 1889-го, 5400 у 1898-му і майже 15 тисяч напередодні Першої світової війни, коли підприємство випускало вже 14% усього чавуну, сталі й прокату Російської імперії.

Саме ці темпи дали сучасникам підставу для порівняння з-за океану: за масштабом і швидкістю розвитку кам'янське підприємство ставили в один ряд хіба що з підприємствами Генрі Форда у США — випадок, який на той момент важко було знайти навіть у Європі. Робітники заводу, за свідченнями того часу, з такою ж гордістю називали себе "дніпровцями", з якою американські робітники пишалися приналежністю до форду.

Місто, збудоване не за обов'язком

Ясюкович міг би обмежитися виробництвом і бараками для робочої сили — так робила більшість тогочасних роботодавців. Натомість, за матеріалами профспілки металургів ДМК, заснованими на дослідженнях краєзнавця Олександра Слонєвського, він розгорнув навколо заводу справжній будівельний бум — частково на особисті кошти.


Після заводського житла з'явилися:

  • 1894 рік — православна церква на 2000 осіб (бюджет 190 тис. рублів), збудована на кошти робітників і заводу; Ясюкович особисто очолив будівельний комітет.
  • 1897–1898 роки — римо-католицький костел Святого Миколая на 500 осіб (бюджет 120 тис. рублів), профінансований товариством і шістьмастами робітниками-католиками, які щомісяця відраховували 1% зарплати.
  • 1900 рік — Народна аудиторія з театральною сценою, бібліотекою і парком навколо.
  • 1906 рік — лазні для робітників, православний дитячий притулок, пологовий притулок.
  • 1907 рік — жіноча гімназія та чоловіча гімназія, збудована на особисті кошти Ясюковича — 14 тисяч рублів.
  • 1909 рік — дитячий католицький притулок-школа.

Крім того, з'явилися Інженерний клуб (сьогодні в цій будівлі музей історії ДМК), заводська лікарня, друкарні, аптеки. Місцева газета того часу писала, що Ясюкович "допомагає не грошима, а тисячами, завдяки чому будь-яка справа в Кам'янському процвітала".

Регати на Дніпрі та перший яхт-клуб на півдні

Соціальна інфраструктура, яку розбудовував Ясюкович, охоплювала і дозвілля. Ще в лютому 1893 року в Кам'янському відкрилося місцеве відділення Катеринославського товариства веслового плавання, а невдовзі на березі Дніпра за Нижньою колонією з'явився яхт-клуб — один із перших на півдні Російської імперії (для порівняння: яхт-клуб Києва відкрився 1887-го, Катеринослава — 1893-го). Щороку товариство влаштовувало на Дніпрі веслувальні гонки за спеціальною програмою, а влітку 1899-го для клубу збудували літнє приміщення. До Першої світової регати на Дніпрі стали звичною частиною літнього дозвілля заводчан.

Не лише будівничий — ще й "кризовий менеджер"

Ясюкович зменшив тривалість робочої зміни порівняно із загальноприйнятою на той час нормою: замість 12,5 години, з яких лише година відводилася на відпочинок, на Дніпровському заводі зміна тривала 12 годин з двогодинним відпочинком. Середній заробіток робітника становив 40 рублів на місяць — цілком пристойно для цін того часу (кілограм м'яса коштував 45 копійок, оренда двокімнатного будинку — 6 рублів на місяць), а кваліфіковані сталевари й доменщики заробляли по 80–100 рублів.


Під час металургійної кризи 1905–1907 років, коли інші підприємства масово зупиняли виробництво, Ясюкович пішов на радикальне зниження цін на продукцію — часто без прибутку, — аби не зупиняти завод і не звільняти людей. Коли криза минула, Дніпровський завод вже завоював міжнародний ринок. У ці ж роки, коли до промисловців почали навідуватися революціонери з вимогами "пожертв на справедливу справу", Ясюкович, за спогадами сучасників, недвозначно вказував їм на двері — попри те, що вбивства керівників підприємств тоді не були рідкістю.

Останні роки і забуття

1903 року, після п'ятнадцяти років у Кам'янському, Ясюкович очолив усе Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство і переїхав до Петербурга, хоча продовжував впливати на рішення заводу. У вересні 1913-го Кам'янське урочисто відзначило двадцятиріччя його керівництва товариством — на святкування він приїхав особисто. Рік по тому, 26 серпня 1914 року, Ігнатій Ясюкович помер у польському Кутно у віці 67 років.

Після 1917 року про засновника міста воліли не згадувати — з ідеологічних міркувань постать "капіталіста" не вписувалася в радянську історію Кам'янського. Лише на початку 2000-х ім'я Ясюковича повернулося з небуття завдяки багаторічній архівній роботі краєзнавця Олександра Слонєвського, який зібрав розрізнені відомості в книгу "Ігнатій Ясюкович. Ім'я в історії" — саме на ній сьогодні ґрунтується більшість публікацій про першого директора Дніпровського заводу. Його підприємницьку модель згодом розглянула й академічна наука: дослідження Донецького національного університету називає Ясюковича хрестоматійним прикладом успішного польського підприємництва на українських землях і прообразом майбутніх топменеджерів.

Сьогодні ім'я засновника міста повернулося і в топоніміку — в Кам'янському є вулиця Ігнатія Ясюковича та площа Ясюковича. Через сто з гаком років після того, як литовський шляхтич приїхав "піднімати" занедбане будівництво на березі Дніпра, місто, яке він фактично створив, нарешті офіційно визнало це.