Дніпропетровська область у другій половині ХХ століття мала статус одного з найважливіших стратегічних регіонів СРСР

Через функціонування заводу "Південмаш", де створювалися міжконтинентальні балістичні ракети, обласний центр десятиліттями залишався закритим містом для іноземців. Навколо промислового гіганта була розбудована масштабна мережа захисних споруд, запасних командних пунктів та вузлів зв'язку. Багато з цих об'єктів досі знаходяться у лісових масивах регіону, поступово руйнуючись під впливом часу.

Читайте також: Містерії Кам’янського: про що мовчать пусті будинки Самишиної балки

Інфраструктура закритого регіону: для чого будували лісові бункери

Підземні споруди на Дніпропетровщині, зведені в період Холодної війни, умовно поділяються на кілька категорій: цивільні сховища під заводами, військові склади та запасні командні пункти. Найбільший інтерес для сучасних дослідників становлять саме заміські військові об'єкти, розташовані у лісах поблизу сучасного Дніпра, Кривого Рогу та Кам'янського.

Як розповідає відомий дніпровський історик та краєзнавець Максим Кавун у своїх матеріалах про історію закритого міста на порталі Gorod.dp.ua, статус ракетної столиці зобов'язував мати дублюючі системи управління.

"Дніпропетровськ був не просто індустріальним центром, а ключовою ланкою оборонної промисловості. Відповідно, навколо міста у лісових та яружних зонах споруджувалися автономні вузли зв'язку та резервні пункти управління на випадок ядерної загрози. Більшість з них мали кілька підземних поверхів і могли функціонувати в умовах повної ізоляції", — зазначають історики.

Типовий заміський бункер того часу являв собою залізобетонну конструкцію, заглиблену в землю на 10–15 метрів (приблизно 3-5 підземних поверхів). Зверху об'єкт маскувався під звичайні господарські будівлі або пагорби, засаджені деревами.

Читайте також: Засекречене минуле: що відбувалося в закритих лабораторіях Дніпропетровщини за часів "холодної війни"

Що залишилося від секретних об'єктів сьогодні

Після завершення Холодної війни та проголошення незалежності України у 1991 році необхідність в утриманні такої кількості підземних військових баз зникла. Зі стратегічних об'єктів було вивезено обладнання, а самі споруди знято з балансу оборонного відомства.

Сьогодні більшість цих бункерів перебувають у стані руйнації. Системи автономної вентиляції, гермодвері вагою у кілька тонн та дизель-генератори були демонтовані шукачами металобрухту ще в 1990-х та 2000-х роках. Нижні яруси багатьох споруд повністю затоплені ґрунтовими водами.

За даними профільних дослідників та представників Суспільне Дніпро, які регулярно висвітлюють стан захисних споруд регіону, сучасні дикі екскурсії до таких об'єктів становлять серйозну загрозу для життя. Експерти з питань цивільного захисту наголошують, що закинуті бункери не є туристичними локаціями.

Головні ризики під час відвідування таких місць:

  • Відсутність кисню: у закритих підземних приміщеннях без вентиляції накопичуються небезпечні гази (зокрема, радон та вуглекислий газ).

  • Загроза обвалу: бетонні перекриття, які десятиліттями піддаються впливу вологи та мародерства (вирізання несучих металевих конструкцій), втратили свою міцність.

  • Відкриті шахти: у темряві легко впасти у затоплені ліфтові або вентиляційні шахти, глибина яких може сягати 10 метрів.

Перспективи використання закинутих підземель

Світова практика показує, що об'єкти часів Холодної війни можуть ставати успішними туристичними локаціями. Прикладом є музей РВСП (Ракетних військ стратегічного призначення) у Первомайську, де колишню шахтну пускову установку перетворили на офіційний музейний комплекс.

Проте на Дніпропетровщині більшість лісових бункерів вже пройшли точку неповернення. Їхня реконструкція під туристичні або музейні потреби потребує колосальних інвестицій у відкачування води, укріплення конструкцій та проведення нових комунікацій. Тому наразі ці об'єкти залишаються лише мовчазними бетонними свідками епохи глобального протистояння, які поступово поглинає природа.