Поки хвостосховища колишнього ПХЗ чекають на нову державну програму, у світі вже накопичено десятки років досвіду поводження саме з такими об'єктами — від Саксонії до киргизьких гір. Ми зібрали п'ять перевірених історій та спробували журналістськими методами оцінити, який сценарій має шанс спрацювати для Кам'янського, скільки це може коштувати і що місто отримає натомість.

Хвостосховища колишнього Придніпровського хімічного заводу — не унікальне для світу явище. Десятки країн після завершення холодної війни отримали у спадок подібні об'єкти: відкриті звалища уранових відходів, ями та лагуни без гідроізоляції, покинуті виробничі майданчики просто серед населених пунктів. Різниця лише в тому, наскільки послідовно ці країни впоралися з проблемою. Ми зібрали п'ять кейсів, кожен з яких можна легко перевірити за офіційними джерелами, і подивилися, який досвід реально застосовний до Кам'янського.

Важливе застереження. Цей матеріал має аналітичний характер і підготовлений виключно на основі відкритих джерел — офіційних сайтів профільних організацій, державних постанов, звітів міжнародних інституцій та публікацій ЗМІ, перелічених наприкінці статті. Редакція KAMENSKOE.CITY не має доступу до внутрішньої документації ДП «Бар'єр» і не володіє інформацією про конкретні технічні рішення, етапи робіт чи плани, які підприємство вже реалізує або готує на об'єктах колишнього ПХЗ. Тому наведені у статті сценарії, пріоритети та вартісні оцінки можуть як збігатися з тим, що вже фактично виконано або заплановано, так і суттєво відрізнятися від реального стану справ. Через брак прямої комунікації з ДП «Бар'єр», відсутність свіжих публічних звітів (найновіший загальнодоступний датується 2021 роком) та відсутність системного зворотного зв'язку з мешканцями прилеглих районів редакція не може стверджувати, що цей текст відображає повну й актуальну картину того, що насправді відбувається на території ПХЗ сьогодні. Ми розглядаємо цей матеріал як привід для діалогу та запрошення профільним органам і ДП «Бар'єр» надати громаді актуальну інформацію.

Кейс 1: Німеччина — гірничодобувна спадщина «Вісмут»

Де: землі Саксонія та Тюрингія, Східна Німеччина, регіон площею близько 10 тисяч км².

Які відходи: порожня порода, шлами та інші матеріали видобутку й збагачення урану.

Як зберігалися: терикони пустої породи та відкриті шламосховища без сучасної гідроізоляції, розкидані по густонаселеному регіону.

Скільки накопичилося і як довго: радянсько-німецьке підприємство SDAG Wismut з 1946 по 1990 рік видобуло 231 тисячу тонн урану, ставши третім за обсягами виробником у світі. За цей час утворилося приблизно 800 мільйонів тонн відвальної породи, шламів і покривних матеріалів.

Як переробляли: після об'єднання Німеччини федеральний уряд узяв на себе всю відповідальність за екологічні наслідки, і в 1991 році для рекультивації створили державну компанію Wismut GmbH. За понад 30 років роботи вона затопила більш ніж 93% гірничих виробок з паралельною роботою потужних станцій очищення відкачуваної води, демонтувала близько 90% технічних споруд і перемістила понад 130 мільйонів тонн породи.

Вартість: до кінця 2024 року з федерального бюджету на це виділено близько 7,3 мільярда євро, і роботи продовжуються.

Що сьогодні: значна частина колишніх гірничих ландшафтів повернута природі або перетворена на рекреаційні зони. Wismut GmbH перетворилася на визнаного світового експерта з рекультивації — реалізувала близько 40 проєктів у понад 30 країнах. Для Кам'янського це не абстрактний приклад: саме консорціум за участю Wismut GmbH (спільно зі шведською Facilia AB) ще у 2015 році був офіційно залучений українським урядом до розробки довгострокової стратегії рекультивації уранового об'єкта ПХЗ. Тобто носій найбільшого у світі досвіду вже формально є партнером України з цього питання.

Кейс 2: Естонія — хвостосховище Сілламяе

Де: місто Сілламяе, повіт Іда-Вірумаа, на березі затоки Балтійського моря — найближча точка сховища була за 30 метрів від води.

Які відходи: залишки переробки урану з місцевого диктіонемового сланцю, а згодом і з привізної руди — уран, торій, радій-226, важкі метали.

Як зберігалися: відкрита лагуна-хвостосховище, обгороджена земляною дамбою без гідроізоляційного шару, без системи збору фільтрату й без моніторингу. Загалом накопичилося близько 12 мільйонів тонн матеріалу на площі 40 гектарів, висотою 24–26 метрів.

Як довго: завод працював із 1948 по 1991 рік (переробка урану — до 1977-го, далі рідкоземельні метали), відходи копичилися майже пів століття, а дамба перебувала під постійною загрозою обвалення просто в море.

Як переробляли: підготовку почали в 1997 році, для реалізації створили окрему компанію AS ÖkoSil, а технічний проєкт розробила саме німецька Wismut GmbH. Будівництво тривало з 1998 по 2008 рік: укріпили дамбу подвійним рядом буронабивних паль глибиною 15–18 метрів, звели протифільтраційну стіну довжиною 580 метрів і глибиною до 18 метрів, облаштували дренажну систему та берегоукріплення довжиною понад кілометр, а поверхню хвостосховища закрили покриттям, що блокує потрапляння дощової води й вихід радону.

Вартість: близько 20–24 мільйони євро, спільне фінансування Естонії, Європейського Союзу та скандинавського фонду NEFCO.

Що сьогодні: об'єкт стабілізовано, але не видалено — технології й бюджету для вивезення 12 мільйонів тонн матеріалу не існує в принципі. Небезпечна лагуна перетворена на закритий, замоніторений «зелений пагорб», а сам завод Silmet продовжує працювати вже як підприємство з переробки рідкоземельних металів.

Кейс 3: США — хвостосховище Моаб, штат Юта

Де: штат Юта, на березі річки Колорадо, поруч з національним парком Арчес.

Які відходи: пісковидні хвости переробки уранової руди.

Як зберігалися: відкритий насип на 130 акрах у складі 480-акрової ділянки, безпосередньо на березі річки — з постійним ризиком потрапляння амонію та урану у воду.

Як довго: завод працював з 1956 по 1984 рік, переробляючи в середньому 1400 тонн руди на добу. Загалом накопичилося близько 16 мільйонів тонн хвостів.

Як переробляли: тут обрали принципово інший шлях, ніж у Німеччині чи Естонії, — не консервацію на місці, а повне вивезення. Хвости висушують у спеціальних чашах, вантажать у герметичні сталеві контейнери й перевозять залізницею на 48 кілометрів до інженерно облаштованого могильника поблизу Крессент-Джанкшн. Транспортування розпочалося у квітні 2009 року, і восени 2025-го Міністерство енергетики США оголосило про повне вивезення всіх 16 мільйонів тонн матеріалу.

Тривалість і вартість: близько 25 років активної роботи, вартість — понад 1 мільярд доларів, повне фінансування — з федерального бюджету через Міністерство енергетики. Завершення супутніх робіт з очищення підземних вод очікується до 2034 року.

Що сьогодні: прибережна ділянка в самому Моабі звільнена від відходів і готується до подальшого використання, а забруднені підземні води й далі очищають системою відкачування та закачування свіжої води.

Кейс 4: Канада — Порт-Гоуп, Онтаріо

Де: муніципалітети Порт-Гоуп і Клерінгтон на березі озера Онтаріо.

Які відходи: історичні низькоактивні радіоактивні відходи від переробки радію та урану колишньою державною компанією Eldorado Nuclear та її попередниками.

Як зберігалися: розкидані по десятках приватних і муніципальних ділянок просто в межах міста — перевірено майже 6 тисяч приватних володінь, і понад 1200 із них виявилися забрудненими, плюс окреме сховище на нестабільній прибережній ділянці.

Як довго: переробка велася з 1933 по 1988 рік, відходи без єдиної системи зберігання накопичувалися десятиліттями просто серед житлової забудови.

Як переробляли: рішення ухвалювали за результатами громадських консультацій — саме мешканці, а не лише інженери, визначали прийнятний варіант. Побудували дві нові інженерні споруди — надземні кургани з багатошаровою гідроізоляцією, куди звозять забруднений ґрунт з усіх ділянок міста. Проєкт на прибережній ділянці Порт-Гренбі вже повністю завершено. У самому Порт-Гоупі станом на середину 2026 року з 19 великих об'єктів завершено 16, решту планують закрити до 2027 року.

Вартість: 1,28 мільярда доларів, виділені урядом Канади у 2012 році на 10 років реалізації.

Що сьогодні: очищені ділянки повертають у стан «як було до забруднення, або кращий». Курган у Порт-Гоупі планують використати як рекреаційну зону з пішохідними стежками та оглядовим майданчиком, а уряд Канади вже юридично взяв на себе зобов'язання з управління новим сховищем упродовж до 100 років після його закриття.

Кейс 5: Киргизстан — Майлуу-Суу

Де: місто Майлуу-Суу, Джалал-Абадська область, гірська місцевість Ферганської долини, уздовж однойменної річки, що впадає в Сирдар'ю.

Які відходи: залишки радянського видобутку й переробки урану.

Як зберігалися: 23 хвостосховища загальним обсягом близько 2 мільйонів м³ та 13 відвалів гірничих порід (ще близько 0,9 мільйона м³) на крутих нестабільних гірських схилах — без належного укріплення, під постійною загрозою зсувів, селів і повеней. Частина сховищ уже була пошкоджена стихією.

Як довго: видобуток і переробка велися з 1946 по 1967 рік (вироблено близько 10 тисяч тонн оксиду урану), а об'єкти залишалися практично незахищеними десятиліттями по тому.

Як переробляли: тут обрали найбільш «бюджетну» з описаних моделей — поетапну стабілізацію на місці, а не повне вивезення. Європейський банк реконструкції та розвитку через спеціальний Рахунок екологічної реабілітації для Центральної Азії виділив грант у 23 мільйони євро (найбільший в історії цього фонду) на семирічну програму: найнебезпечніші близько 350 тисяч м³ хвостів переміщують у безпечніше місце, а решту — понад 2 мільйони м³ — накривають шаром ґрунту завтовшки 2 метри, що блокує проникнення опадів і унеможливлює прямий доступ людей до відходів. Це вже третій подібний об'єкт країни: до нього за такою ж моделлю завершили роботи на об'єктах Шекафтар і Мін-Куш (2022) та Каджи-Сай.

Вартість: близько 23–26 мільйонів євро на об'єкт — істотно дешевше за будь-який інший кейс у цьому переліку, фінансування — гранти ЄБРР, Європейської комісії та частково Світового банку.

Що сьогодні: роботи тривають, завершення заплановане на 2029 рік. Уже стабілізовані об'єкти більше не становлять прямої загрози для приблизно 100 тисяч людей навколо Майлуу-Суу і опосередковано — для всієї Ферганської долини з населенням понад 15 мільйонів.

Що з цього реально може спрацювати для Кам'янського

Тут варто одразу зробити застереження: наведені нижче цифри — це орієнтовні оцінки, побудовані на порівнянні масштабів описаних вище кейсів із відомими публічними даними про ПХЗ, а не офіційна кошторисна документація. Точну вартість може дати лише повне інженерне обстеження, яке має провести профільний консорціум. Але навіть без нього можна окреслити реалістичний коридор рішень.

Масштаб задачі. У хвостосховищах ПХЗ, за офіційними даними, накопичено від 36 до 42 мільйонів тонн відходів у дев'яти сховищах. Це на порядок більше, ніж у Сілламяе (12 мільйонів тонн) чи Майлуу-Суу (близько 3 мільйонів м³), і зіставно хіба що із загальним обсягом матеріалів по всій Німеччині (800 мільйонів тонн, але розкиданих по величезному регіону, а не сконцентрованих на одному майданчику).

Читайте також: Секрети «уранової колиски» СРСР: міжнародна преса про найнебезпечніше місце в Європі

Це перше, що варто розуміти: повне вивезення за моабським сценарієм — коли 16 мільйонів тонн одного об'єкта коштували понад мільярд доларів і чверть століття роботи, — для ПХЗ у нинішніх бюджетних реаліях України вкрай малоймовірне. Помножте цю вартість і терміни на масштаб ПХЗ — і стане зрозуміло, чому такий шлях радше теоретичний, ніж практичний.

Реалістичний сценарій вже частково обраний. Найважливіший факт для журналістського аналізу — Україна вже не з нуля обирає модель: ще у 2015 році уряд офіційно залучив консорціум Wismut GmbH, Visutek і Facilia AB до розробки довгострокової стратегії саме для ПХЗ. А сама Wismut GmbH у Німеччині теж не вивозить усе — левова частка її 800 мільйонів тонн стабілізована на місці, а не транспортована. Це означає, що для Кам'янського найбільш реалістичний і фінансово підйомний шлях — не «моабська» повна евакуація відходів, а комбінація з сілламяеської та киргизької моделі: інженерна стабілізація на місці (сучасне непроникне покриття, протифільтраційні стіни та дренаж навколо дамб, укріплення схилів) плюс безперервний радіаційний моніторинг. Частину цього шляху місто вже пройшло: сховища «Західне» і «Південно-Східне» отримали сучасне рекультиваційне покриття, а периметр об'єктів ДП «Бар'єр» уже обгороджено й переведено на цілодобовий контроль за підтримки грантів ЄС.

Пріоритет — за ризиком, а не за розміром. І Wismut, і ЄБРР у Центральній Азії діяли за однаковим принципом: спершу закривають найнебезпечніші об'єкти, а не найбільші. Для ПХЗ це, судячи з відкритих даних, насамперед сховище «Центральний Яр» із частково зруйнованим ще тридцятирічним покриттям та територія «Бази С» з відкритими залізобетонними бункерами й відкритим майданчиком колишнього зберігання уранової руди — саме такі незахищені ділянки є прямим аналогом того, з чим у Майлуу-Суу боролися в першу чергу.

Порядок вартості. Якщо стабілізація кількох мільйонів кубометрів у Майлуу-Суу коштувала 23–26 мільйонів євро, а найнебезпечніші незахищені об'єкти ПХЗ («Центральний Яр» і «База С») зіставні або дещо більші за обсягом, реалістичний орієнтир для повної сучасної стабілізації всіх незахищених сховищ ПХЗ — це, найімовірніше, десятки, а не сотні мільйонів євро в діапазоні одного-двох порядків від киргизького кейсу, розтягнуті на кілька етапів. Це не мільярди Вісмуту чи Моаба, а сума, зіставна з тим, що ЄС уже частинами виділяв на ПХЗ раніше (зокрема, окремий транш у 5,7 мільйона євро в 2021 році).

Фінансування. Прецедент саме такої моделі вже існує — ЄБРР для Центральної Азії створив окремий цільовий рахунок (ERA) під грантове фінансування декількох країн одночасно. Україна могла б претендувати на аналогічний формалізований міжнародний фонд або розширену лінію технічної допомоги ЄС, тим більше що частина інфраструктури для цього (профільний оператор ДП «Бар'єр», державні цільові програми з 2003 року, вже залучений консорціум Wismut) в країні вже є — йдеться не про запуск процесу з нуля, а про відновлення фінансування призупиненого напрямку.

Вигода для міста. Тут доречно процитувати саму логіку профільних українських фахівців з питання ПХЗ: величезні витрати на приведення об'єкта в безпечний стан зрештою виправдовуються не лише зняттям загрози для здоров'я мешканців, а й зростанням інвестиційної привабливості звільненої території. Приклади Моаба та Порт-Гоупа прямо це підтверджують — очищені ділянки готують під подальше рекреаційне чи господарське використання. Для Кам'янського це означає: зникнення репутаційного тавра «міста-могильника», яке зараз відлякує інвесторів і частину нових мешканців, плюс поступове вивільнення промислової землі в центральній частині міста під нові проєкти.

Що варто врахувати як ризик. На відміну від віддалених гірських чи степових об'єктів у Німеччині чи Киргизстані, ПХЗ розташований практично в межах густонаселеного міста — це ближче до канадської моделі Порт-Гоуп, де забруднення знайшли на приватних ділянках просто серед житлової забудови. Досвід Порт-Гоупу підказує: без прямого діалогу з мешканцями і прозорого інформування про хід робіт така програма ризикує загрузнути в недовірі — а це саме та проблема, на яку вже зараз скаржаться кам'янчани через брак свіжих публічних звітів про стан справ на ПХЗ.

Замість висновку

Жодна країна зі списку вище не мала готового рішення на старті — Німеччина отримала спадщину без жодного плану в 1990 році, Естонія в 1991-му, Киргизстан і далі поетапно розбирається з десятками об'єктів. Різниця лише в тому, що всі вони довели процес до кінця або принаймні до контрольованої стабілізації. У випадку Кам'янського потрібний не винахід нового методу, а політична воля відновити фінансування вже обраної, технічно обґрунтованої стратегії — тієї, яку ще у 2015 році почав розробляти консорціум з найдосвідченішою у світі організацією в цій сфері.

Джерела інформації:

  • Wismut GmbH, офіційний сайт компанії (wismut.de) та звіт BGR (bgr.bund.de) про хід рекультиваційного проєкту
  • Постанова Кабінету Міністрів України №1091 від 23.12.2015 щодо залучення консорціуму Wismut/Visutek/Facilia до стратегії для ПХЗ (zakon.rada.gov.ua)
  • IAEA INIS та Estonian World Review — про рекультивацію хвостосховища Сілламяе
  • U.S. Department of Energy, Office of Environmental Management — офіційні звіти щодо проєкту Moab UMTRA (energy.gov)
  • Уряд Канади та Port Hope Area Initiative (phai.ca, canada.ca) — про Порт-Гоуп
  • European Bank for Reconstruction and Development (ebrd.com) та World Nuclear News — про рекультивацію Майлуу-Суу
  • Постанови КМУ №1846 (2003) та №756 (2019) щодо державних програм на ПХЗ; матеріали uatom.org та Bellona щодо стану об'єкта