Наталя Владикіна народилася та жила в Маріуполі все життя. Має чудову родину: чоловіка Михайла, дорослу доньку Яну та двох онуків – Дарину і Олексія.

29 років працювала на металургійному комбінаті Азовсталь Групи Метінвест, там і познайомилася з чоловіком. Родина жила у Лівобережному районі Маріуполя, який майже суміжний з лінією розмежування і протягом всіх восьми років війни жителі відчували – війна поряд. Чого тільки коштував ранок 24 січня 2015 року, коли з "градів" росіяни обстріляли мікрорайон «Східний»: загинуло 30 людей, понад 100 отримали поранення, пошкоджені багатоповерхівки, школи, дитячі садочки та інша інфраструктура.

«Нам здавалося, що ми вже все бачили, - розповідає Наталя Владикіна. – Тоді було страшно, але місто згуртувалося і ми пережили цю трагедію. Вірили, що більше ніколи не повториться, але в останні тижні перед початком вторгнення, як ніколи відчувалось напруження. Біда нібито вітала над містом, але ми гнали ці думки від себе до останнього дня, 24 лютого.  Інколи здається, що це сон і ось-ось прокинусь та все буде як раніше – зранку на роботу, ввечері поїду до доньки з онуками, але ні, цей жахливий сон не скінчується».

Читайте також: Агломераційний цех Каметсталь щомісяця підтверджує ефективність своєї роботи

У день повномасштабного вторгнення російської армії в Україну знов жителі Лівобережжя Маріуполя першими почули вибухи, побачили заграву від ракет.

«Мені десь на початку шостої ранку зателефонувала донька, вона була вкрай налякана і казала, що почалася війна, снаряди вибухнули біля сусідніх будинків, у мікрорайоні Східний, – згадує Наталя. – Я намагалася її заспокоїти, що ми таке вже бачили, все буде добре, ворог не зайде у Маріуполь, але вона з чоловіком та дітьми швидко зібралися, нічого не взявши окрім документів та поїхали у Приморський район міста до знайомих. Там було ще зовсім тихо, та й люди у центрі міста не всі ще зрозуміли, що сталося».

А Наталя з Михайлом зібралися та пішли на роботу, на меткомбінат «Азовсталь». В той день їм казали, що починається консервація всіх виробничих підрозділів, і не перехід на «тихий хід», а саме – консервація у зв’язку з зупинкою.

«Всім сказали, що ми не можемо допустити жодних технологічних аварій, щоб не нашкодити людям, бо вже стало зрозуміло, що росіяни напали на Україну і так просто не підуть з нашої землі, - згадує Наталя. – Ми відпрацювали зміну, багато було людей, всі працювали злагоджено, допомагали один одному, щоб робота була виконана. Ми робили, а самі не вірили, адже за все життя жодного разу не було, щоб зупиняли обидва гігантські заводи. Колектив зробив все, як треба з точки зору безпеки».

Читайте також: Портрет з Алеї трудової слави Каметсталі - що відомо про Сергія Удода

Наталя каже, що вже в перші дні війни були відкриті бомбосховища «Азовсталі», щоб металурги з родинами та місцеві жителі мали змогу перебувати там заради порятунку життя, але їх родина, яка мешкала на площі Перемоги, що недалеко від «Азовсталі», вирішила залишитися в будинку, бо там було власне бомбосховище.

«Я не знаю, чи вірним було це рішення, але воно було таким. Потім, вже поїхавши з міста, спостерігали, як вороги місяцями просто знищували наше рідне підприємство, страшно було уявити, які жахи переживали люди, що знаходилися всередині, - розповідає жінка. – А тоді ми жили поряд з міською лікарнею № 4, що по вулиці Пашковського. Буквально перед війною лікарню повністю відремонтували, такі красиві корпуси були, стільки обладнання туди закупили сучасного, нічого не лишилося… З кожним днем війна наближалася до наших будинків. На початку березня зникло все: газ, вода, світло, зв’язок між собою та зовнішнім світом. Ми опинилися у блокаді та повній ізоляції. Мародери грабували магазини, виносили все, що бачили. Поліція та наші захисники намагалися впорядкувати ситуацію, але були такі жителі, які нібито з розуму зійшли, світла немає, а вони тягнуть телевізори. Нащо вони їм були потрібні ті телевізори, досі не розумію, коли нема чого їсти, та і телевізори вмикати нікуди».

Далі день за днем родині, як і тисячам маріупольців, доводилося виживати. Родина розділилася, бо сім'я доньки була у Приморському районі, а Наталя з чоловіком у Лівобережному. Кілька тижнів вони взагалі уявлення не мали, чи живі всі, чи ще у місті та яка їхня доля. Жителі будинка об’єдналися, було десь близько 50 людей. Чоловіки відповідали за дрова, вогонь та воду, а жінки -  за приготування їжі та підтримку хоча б якихось побутових умов у підвалі, де всі мешкали. Спали на підлозі підвалу, при мінусовій температурі, трималися разом, щоб вижити.

18 березня родина прийняла рішення виїхали з міста, забрали з собою бабусю й дідуся, які весь цей час були з ними. «Виїжджали, як у фільмах-катастрофах: все навколо вибухає, розірвані тіла людей, будинки чорні і всюди зіяючі воронки від бомб, а ми – їдемо… вздовж «Азовсталі» по Набережній, по трамвайних шляхах, осколках, через напівзруйнований пост-міст і не знаємо, що нас чекає навіть за два метри. Далі їхали через Приморський район на виїзд з міста. Це була найдовша дорога по рідному Маріуполю. Нам казали, щоб ми не їхали, щоб на Росію їхали, але ми точно знали, що нам туди не треба».

Родина Яни – доньки Наталі  - також змогла виїхати з міста і зустрілися вони вже у вільній Україні. Знадобився час, щоб оговтатися і думати, як жити далі, адже нічого не залишилося.

«В чому жили ті три тижні, в тому ж і виїхали, у Запоріжжі почали телефонувати колегам, знайомим. Поки більш-менш оговтались, жили у Дніпрі, а потім нам порадили їхати у Кам’янське. Наша компанія  Метінвест працевлаштовувала та допомагала маріупольцям, - ділиться пані Наталя. – Ми вирішили, що так буде краще, робота потрібна вкрай, бо треба якось жити далі і ми поїхали. Знайшли житло, отримали допомогу та роботу».

Сьогодні Наталя працює на металургійному комбінаті Каметсталь Групи Метінвест інженером-дослідником в цеху досліджень, а її чоловік Михайло  – на коксохімічному підприємстві ЮЖКОКС: «Навіть не уявляю, що б з нами було, якби не робота – це наша точка опори та стабільності у теперішньому житті. Звісно, тут не так, як було на «Азовсталі», але ми віримо, що Маріуполь буде деокупований і ми повернемося, щоб відбудувати комбінат та наше місто» .

Раніше ми повідомляли, що захисники України отримали турботу та підтримку від ветеранів металургійного комбінату Каметсталь.