Азовсталь - це слово тепер відомо у всьому світі і воно вже не лише про сталь

Тепер «Азовсталь» - це захисники Маріуполя, які тримали оборону три довгих місяці під безперервним ворожим вогнем зі всіх видів зброї та цивільні маріупольці, які шукали порятунку у бомбосховищах металургійного комбінату.

Ігор Хаджава – колишній азовсталець, він пропрацював п’ять років у конверторному цеху, а сьогодні – працівник металургійного комбінату Каметсталь.

Ігор згадує, що 24 лютого було моторошно, проте їхати його родина нікуди не збиралася, запаслися продуктами та вирішили залишитися в Маріуполі. У родині двоє маленьких дітей – десятирічний Артем та трирічна Дарина.

«Доки був зв’язок та всі необхідні комунальні послуги, ми залишалися вдома, - розповідає Ігор. – Проте 2 березні зв’язок обірвався, вже не було світла та води, ну і опалення, звісно ж, а постріли щогодини посилювалися. Я працював на «Азовсталі» і добре знав, що бомбосховища підготовлені, вважав, що там буде найбезпечніше місце, тож вирішили з дружиною їхати туди. Найважче було пояснити дітям, чому ми біжимо з дому, чому не можна взяти всі іграшки та що навряд чи ми взагалі повернемося. Приїхали у бомбосховище, а там вже було багато таких родин, як ми. Всі шукали місце порятунку від ворожих обстрілів».

Читайте також: "Метінвест" передав прикордонникам партію БПЛА і броньованих автомобілів на 16 млн гривень

Два місяці родина провела у бомбосховищі: «Це був невимовний жах – щодня бомбардування посилювалися. Росіяни просто знищували «Азовсталь» і ми це відчули на собі. Багатотонні бомби летіли прямісінько на завод, де ми перебували з дітьми. Все вибухало, звук був такий, який не можна описати. І кожен раз здавалася, що ось це вже точно кінець… Малі лякалися дуже сильно і бачити це було страшно, а ще страшніше було загинути, щоб вони не залишилися у тому аду самі, тому ми з дружиною намагалися максимально вберегти свої життя».

В ті дні Україна та вся міжнародна спільнота тиснула на країну-агресорку, щоб відпустили людей з «Азовсталі» і 1 травня під егідою «Червоного Хреста» почалася евакуація цивільного населення.

Читайте також: У Метінвест Політехніці стартує додатковий набір студентів на бакалаврат та магістратуру: як стати студентом

«Ми не знали, як це буде, було страшно виходити на поверхню, але й залишатися було неможливо, щодня руйнування ставали сильнішими, ми знали, що кілька бомбосховищ «Азовсталі» вже знищено російською авіацією і вони не зупинялися, - з жахом згадує Ігор. – Ми вийшли з укриття і діти вперше за два місяці відчули свіже повітря. Заходили туди, коли ще був мороз, а вийшли, коли серед суцільних руїн Маріуполя пробивалися квіти. Ми сіли в автобуси і очам не вірили, що сталося з нашим містом, с нашим заводом – знищено все, це був немов якийсь апокаліпсис і навіть не вірилося, що таке може бути у 21-му сторіччі посеред Європи».

За цією евакуацією спостерігав весь світ. Шукали відео, хто зайшов в автобуси та чекали на близьких людей у вільній Україні. Проте у окупантів був свій сценарій і місцеве населення повезли до села Безіменне на так звану фільтрацію.

«Ми не зовсім розуміли, куди нас везуть, сподівалися, що в Запоріжжя, а виявилося, що на фільтрацію, - розказує маріуполець. – Ми були вкрай втомлені і вже навіть не лякалися, бо жахіття, коли на тебе летить авіабомба, навряд чи може щось перекрити. Фільтрація зайняла якийсь час, задавали різні питання, роздягали чоловіків – шукали татуювання, вважали, що наші захисники могли перевдягатися у цивільних. Після фільтрації ми поїхали додому, у вільну Україну, зараз наш дім – це саме Україна, а не якесь конкретне місто, бо нашого рідного дому вже немає і таким, яким він був, точно не буде».

Після евакуації родина пройшла реабілітацію у Буковелі і прийняла рішення повертатися у міста, де голова родини зможе працевлаштуватися. Зараз родина Хаджава продовжує життя у місті Кам’янське. Ігор працює на металургійному комбінаіт «Каметсталь», дружина Карина доглядає за трирічною Дариною і готується втретє стати мамою, десятирічний Артем ходить до школи, де вже знайшов нових друзів.

«Ми думали, як жити далі, бо в перші тижні не зовсім це розуміли, - говорить Ігор. – Потім мені почали телефонувати колеги, з якими працював в Маріуполі, і розповідати, що Метінвест забирає маріупольців на інші підприємства, ось так ми і опинилися в Кам’янському. Працювати у компанії, яка стабільна і тобе зрозуміла, виконувати роботу, на якій ти знаєшся, та й поряд свої люди – це зараз моя точка опори, а вдома родина – скоро втретє станемо батьками і вримо, що наша новонароджена дитина ніколи в житті не побачить те, що бачили старші діти».