На фото: Об'єкт №906 - спадщина колишнього СРСР та біль для кожного кам'янчанина

Для Кам'янського, а тоді Дніпродзержинська, ця історія почалася ще в 1945 році, коли на японські міста Хіросіма та Нагасакі були скинуті американські атомні бомби. Рішенням Державного комітету оборони СРСР був створений спеціальний комітет по розробці власної ядерної зброї. А вже за два роки (в 1947) було прийнято рішення про будівництво в місті Дніпродзержинськ заводу з переробки уранових руд, а також урановмісних доменних шлаків - «Придніпровського хімічного заводу». Згодом матеріал саме з цього заводу стане основою для першої радянської атомної бомби.

Підприємство було секретним і що таке ядерний матеріал та як його видобувати, на момент початку робіт не знали ані директор, ані будь-хто з його підлеглих.

Замаскували заразу

В секретних документах СРСР завод позначався як «Об’єкт №906». Для пересічних мешканців Дніпродзержинська підприємство мало офіційну назву «Завод шлакових добрив». Звісно, що ніхто не мав наміру розповідати людям, що саме будуть виготовляти всього за кілька років поруч із їхніми будинками.

Як то часто бувало за часів СРСР, будівництво велося ударними темпами, щоб якомога скоріше «наздогнати та перегнати Америку». До будівництва заводу було залучено 16 000 будівельників, серед яких були як цивільні, так і люди, які відбували покарання в місцях позбавлення волі. Для останніх кожен день роботи зараховувався як 3 дні строку, тому будували дуже швидко. Першу чергу будівництва здали в експлуатацію вже за два роки.

В 1948 році на заводі розпочали «виробництво мінеральних добрив та натрієвої селітри». Нітратний і аміачний азот від цих виробництв утилізувалися в цеху №3 ПО «АЗОТ» для отримання «азотних добрив». Така діяльність мала характер «прикриття» стратегічного уранового виробництва.

За кілька років,  в цеху доочистки газу (ПДГ) «АЗОТ» налагодили надсекретне виробництво «хладогента АБ-180», який являв собою «важку воду». В 1963 - запустили повний  цикл по виробництву дейтерія (рідкого, газоподібного та важкої води) в концентрації до 99,95% за допомогою криогенної технології, яка до того ніде раніше не була випробувана.

Робочі, інженерно-технічні працівники нижчого та середнього рівня не знали і не мали права знати, з якою сировиною та кінцевим продуктом вони працюють. Дуже яскраво ілюструють цю сторону ядерної програми спогади доньки однієї з працівниць лабораторії ПДГ ПО «АЗОТ»:

У сьомому класі, гортаючи хімічний довідник (вечір, сім'я мирно пила чай на кухні), я пристала до мами з питанням: «Що таке важка вода?» Мама раптом побледніла, повільно поставила чашку на стіл і… впала в непритомність. Перше, що вона промовила, прийшовши до тями: «Ніколи, благаю тебе, ніколи мене про це не питай!»

Технологічний процес на «Об’єкті №906» був організований максимально «по-радянськи» - в цехах були постійні розливи та переливи радіоактивної пульпи, яка потрапляла в зливову каналізацію (рівні в апаратах підтримувалися вручну). Жодних заходів із специфічного захисту робітників не передбачалося. Люди працювали з радіоактивними матеріалами в звичайному бавовняному спецодягу.

Відкритий склад уранових руд розташовувався прямо на східному майданчику заводу. Уранова пилюка розносилася вітром. У повітрі постійно висіла радіоактивна складова, зрошення не проводили.

Лише в липні 1952 року Третім Головним управлінням при Міністерстві охорони здоров’я СРСР були затверджені перші норми максимально допустимих рівнів опромінення персоналу. Ця допустима норма опромінення була в 7,5 разів вищою, ніж природній показник. У 1953 році завод був обстежений фахівцями відділу біофізики Інституту гігієни праці та професійних захворювань СРСР. Були виявлені: запиленість радіоактивною пилюкою робочих місць на рівні 200-300 норм, вміст радону в повітрі - 35 норм, забруднення рук, тіла, спецодягу ураном - 130-300 норм. І це після майже 5 років роботи підприємства…

Варто відзначити, що працювали «наосліп» з радіаційними матеріалами не тільки працівники «ПХЗ». Так аж до 1963 року переплавкою урановмісних залізних руд займався Дніпровський металургійний комбінат. Ще раз - радіоактивне виробництво відбувалося на звичайному металургійному заводі прямо посеред густонаселеного міста!

Під цей процес була відведена доменна піч №6, яка за роки «роботи» стала настільки радіоактивною, що її довелося повністю демонтувати та захоронити поруч із заводом. Також серед працівників комбінату в цей період було зафіксовано значну кількість захворювань, викликаних контактом з радіоактивними матеріалами. Звісно ж, ці факти не підлягали широкому розголосу.

Уран - «на гора», а інше - не важливо

За часів СРСР підприємство «Придніпровський хімічний завод» (ПХЗ) було одним із найпотужніших виробництв у переробці уранової сировини. З 1949 року по 1991 рік «ПХЗ» здійснював переробку уранових руд для виробництва уранового концентрату, зазвичай у формі триоксиду урану (U3O8). У Дніпродзержинськ звозили руду з усього СРСР - власного видобутку тут ніколи не було .

У «врожайні роки» тут переробляли до мільона тонн урановмісної руди. «Начинку» для першої радянської ядерної бомби (РДС-1) виготовляли саме на об'єкті №906.

Крім виробництва уранових концентратів, на об'єктах колишнього «ПХЗ» також здійснювалась переробка цирконієвих руд, виробництво гафнію, іонообмінних смол, мінеральних добрив і багатьох інших супутніх компонентів.

Відходи «виробництва» складалися в природні яри навколо заводу, туди ж зливалася й радіоактивна пульпа. Жодних саркофагів чи захисних споруд. Радянські «виробничники» просто так кинули це господарство під відкритим небом.  Перші організовані сховища, наприклад, сховище «Дніпровське», не мали спеціального гідроізоляційної захисту і розташовувалися в заплаві Дніпра.

Ускладнило екологічну ситуацію ще й те, що після розвалу СРСР виробництво урану виявилося нікому не потрібним, що призвело до різкої зупинки уранового комплексу підприємства, який не був виведений з експлуатації відповідно до чинних тоді нормативних документів. Обладнання та приміщення «Придніпровського хімічного заводу» просто кинули.

Наслідком цього стало руйнування захисних бар'єрів та поширення забруднених природними радіонуклідами матеріалів і пилу в навколишнє середовище. Це в результаті призвело до формування зон з підвищеними та високими рівнями зовнішнього гамма-випромінювання на території майданчику.

Ось як описував ці події голова Кам'янської міської організації «Союз Чорнобиль України» Микола Нещерет:

«У 1991 році прийшла команда вимкнути рубильник. Рубильник вимкнули, і весь уран так і залишився в обладнанні. Цехи закрили, опломбували. Тоді ніхто не знав, на який час він буде законсервований і яка буде подальша доля всього цього комплексу. За найскромнішими підрахунками, тут у загальній складності захоронено 50 мільйонів тонн різних радіоактивних відходів.»

Реструктуризація ПО «ПХЗ», проведена після припинення його діяльності з переробки уранових руд, призвела до утворення понад 10 різних спеціалізованих підприємств: ДП «Смоли», ДП «Цирконій», ДП «ПГМЗ», ДП «ПХЗ», ДП «Поліхім» та ін. Діяльність цих підприємств не пов’язана з переробкою уранових руд. Додатково деякі з будівель були здані в оренду, що призвело до появи на промисловому майданчику колишнього «ПХЗ» ще пари десятків різних приватних підприємств, що довело їх загальну кількість до 30, а кількість персоналу – до 1000 осіб. Усі ці люди працювали в зоні підвищеного радіаційного забруднення і навіть не знали про це.

Секретність «розчинилась», а радіація лишилась

Лише в 2001 році з'явилася можливість отримати первинну інформацію про радіоекологічну ситуацію у зв'язку з діяльністю заводу.

В цьому році була розсекречена документація, яка стосувалася роботи «Придніпровського хімічного заводу». Саме тоді українська влада мабуть вперше дізналася реальні масштаби катастрофи, яку лишив по собі «ядерний СРСР», а на карті нашої держави з’явився ще один «Чорнобиль», який на той час вже 50 років випромінював радіацію назовні…

За ядерні амбіції радянської Москви Україна заплатила високу ціну. І продовжує розплачуватися досі.

Радіоактивні відходи накопичувалися на «ПХЗ» десятиліттями - підприємство переробляло уранові руди спочатку з родовища Вісмуту, розташованого на кордоні Чехії та Східної Німеччини, а потім з розташованих неподалік Жовтих Вод та казахстанського Мангистау. При цьому, як ми вже казали,  залізорудний концентрат з вмістом урану не менше 0,15-0,2% плавився в домні №6 Дніпровського металургійного комбінату ім. Дзержинського.

Станом на 2016 рік територія колишнього ПО «ПХЗ» за ознаками радіоактивного забруднення була поділена на північний і південний сектори. У північному секторі рівні забруднення території мали незначні показники й дозволяли здійснювати виробничу діяльність підприємств практично без обмежень. На третині площі південного сектора спостерігалися підвищені рівні потужності еквівалентної дози (МЕД) гамма-випромінювання від 0,4 до 30 мкЗв/ч.

Основні технологічні відходи уранового виробництва на майданчику зосереджені в хвостосховищах і деяких будівлях колишнього уранового виробництва. У трьох хвостосховиищах, розташованих у південному секторі  («Західне», «Центральний Яр» і «Південно-Східне»), зосереджено кілька сотень тисяч кубічних метрів відходів. «Південно-Східне» і «Західне» мають рекультиваційне покриття, виконане відповідно до сучасних вимог. «Центральний Яр» має ґрунтове покриття, виконане більше тридцяти років тому, яке частково зруйноване і не відповідає стандартам захисту навколишнього середовища.

Хвостосховище «Дніпровське» покрито шаром фосфогіпсу, що зараз стримує надходження природних радіонуклідів в навколишнє середовище. Однак такий захист в подальшому не може служити ефективним захисним бар’єром.

Проведені розрахунки за допомогою математичного моделювання показали, що поширення радіоактивно забруднених підземних вод від всіх хвостохранилищ є повільним процесом, і поки не вимагає негайного втручання.

Радіаційно-небезпечним об’єктом також є територія сховища «База С». Вона включає в себе:

  • 5 відкритих залізобетонних бункерів загальною площею 8,4 га в південно-східній частині сховища, які використовувалися для зберігання уранової руди;
  • відкриту площадку площею 6 га у південно-західній частині сховища, яке використовувалося для зберігання уранової руди;
  • сховище «ДП-6» в північній частині території сховища «База С».

Аналіз радіоактивного забруднення основних виробничих цехів колишнього уранового виробництва в Дніпродзержинську показав, що в ряді приміщень накопичені значні обсяги радіоактивних матеріалів. Радіоактивні матеріали виявлені в апаратах, ємностях і фрагментах обладнання колишнього виробництва. Потужність еквівалентної дози гамма-випромінювання в безпосередній близькості до апаратів і «брудних» місць може становити від 10 мкЗв/год до 100 мкЗв/год і більше.

Щодо міста Кам’янське, то за результатами вимірів (які проводяться щоденно й досі) фонові рівні гамма-випромінювання становлять 0,1-0,2 мкЗв/ч (при значеннях природного фону 0,12-0,13 мкЗв/ч).

А що з відходами?

У 90-х роках після закриття заводу з його території без жодного контролю вивозився металобрухт - металоконструкції, трубопроводи тощо. Куди врешті-решт дівся цей метал, так і залишилося невідомим.

В період з 1992 до недавнього часу територія могильників майже не охоронялася. У мережі повно фотографій з території радіаційного забруднення. Полігон під назвою «База С», який містить не тільки відходи виробництва, але й залишки старої техніки (тут поховані рештки доменної печі №6 з Дніпровського металургійного комбінату), досить часто відвідували шукачі чорного лома та легкої наживи.

Радіаційний фон на цих насипах дуже високий. І все ж таки до встановлення сучасної огорожі за рахунок грантів Європейського союзу (про які ми ще обов’язково поговоримо)  знаходились відчайдушні «сталкери», які ходили по полігону з дозиметрами. В мережі вдалося знайти розповідь одного з таких відчайдухів, який демонстрував свій дозиметр, що показував поблизу насипу 400-500 мкр/год! І це при тому, що природнім вважають значення фону - близько 15 мкр/год:

«На цих об’єктах фонить все. Навіть бетонні конструкції випромінюють радіацію. Ймовірно, це рештки пульпопроводов, по яких радіоактивна пульпа поступала в ілонакопувачі. Їх за 30 років навіть не демонтували та не закопали в землю».

За словами все того ж «сталкера», на території хвостосховищ є місця, де фон становить 1500-2000 мкр/год. Щоб ви розуміли, зараз таких показників немає навіть в Чорнобильській зоні відчуження…

Втім, й це ще не найгірше. Адже ядерні могильники є не лише за містом, а й у його межах - прямо в житлових районах. Причому не всі вони навіть були нанесені на офіційні карти при СРСР (які були розсекречені). Наприклад, в середині 2000-х років випадково було виявлено раніше невідоме хвостосховище на вулиці Лазо (нині вулиця Кодацька). Знайшли його випадково, коли могильник розкопали шукачі металу. Важко повірити в те, що таке можливе, але, на жаль,  це правда.

Згодом на території міста  було виявлено 117 осередків локального радіоактивного забруднення, на яких потужність експозиційної дози в кілька разів перевищує норму. Ці осередки виникли в результаті використання шлаків в якості будівельного матеріалу, в першу чергу, у дорожньому будівництві. Площа таких локальних ділянок невелика - до 10 квадратних метрів, межі експозиційної дози від 100 до 1000 мікрорентген на годину.

Після розпаду СРСР ПО «Придніпровський хімічний завод» було передано на баланс Міністерства Палива та енергетики України. Саме в цей період була проведена реструктуризація підприємства, а частина виробничих приміщень здана в оренду.

На жаль, навіть після відкриття секретних документів та  розуміння обсягу радіаційного забруднення жоден з керівників відповідного міністерства не приділяв достатньої уваги цьому об’єкту. Кожного разу, коли мова заходила про проведення робіт з дезактивації території, ми постійно чули про нестачу коштів для цього (хоча відрахування за оренду приміщень колишнього «ПХЗ» надходили до бюджету регулярно).

Майже своєчасний «Бар'єр»

В 2000 році для виконання реабілітаційних заходів на уранових об’єктах «Придніпровського хімічного заводу», які проводились у рамках Державних цільових екологічних програм Міністерством Палива та енергетики України, було створено ДП «Бар'єр», на баланс якого передано всі хвостосховища та сховища відходів уранового виробництва, а також деякі промислові будівлі та інші споруди з радіоактивно забрудненим обладнанням і трубопроводами колишнього ПО «ПХЗ». Але достатнього фінансування ця установа не мала, й довгий час його робота була неефективною, а покладені зобов’язання не виконувалися.

У 2003 році ДП «Бар'єр» отримало діючу ліцензію Держатомрегулювання на здійснення діяльності по переробці уранових руд в частині припинення діяльності уранових об’єктів колишнього ПО «ПХЗ» шляхом ліквідації, консервації або перепрофілювання, а також по реконструкції, перепрофілюванню і подальшій експлуатації хвостохранилища «Сухачевське».

В цей рік була розроблена перша цільова Державна програма заходів, мета якої була спрямована на зниження радіаційних впливів на персонал розташованих на території ПХЗ підприємств. Проте лише в період після 2005 року почали проводити регулярні спостереження за радіаційною ситуацією та забрудненням навколишнього середовища. Тоді ж були демонтовані та відправлені на майданчик тимчасового зберігання забруднені пульпопроводи; виконаний ремонт дамб і відновлені захисні покриття деяких хвостосховищ.

У період з 2009 року по 2011 рік в рамках другого етапу програми державної підтримки заходів на промплощадці колишнього ПХЗ вперше виконана інвентаризація стану будівельних конструкцій найбільш забруднених будівель, здійснено буріння та оцінку стану хвостового матеріалу в хвостоохоронних сховищах, отримані попередні оцінки характеристик забруднення території, поверхневих і підземних вод. Розпочаті роботи по обстеженню найбільш забруднених виробничих приміщень і обладнання колишніх уранових цехів. Проте робота не була завершена, оскільки після 2011 року з фінансуванням склалася дуже складна ситуація, а в 2013-му підтримка держави була зупинена ​​майже повністю.

За словами представника Міністерства енергетики та вугільної промисловості Віктора Кушкі, в України є технології радіаційної захисту, але міністерству завжди не вистачало грошей. Більше того, починаючи з 2014 року, не було коштів навіть на повноцінне фінансування ДП «Бар'єр», яке охороняє радіоактивні об'єкти. Лише наприкінці 2016 року гроші для «Бар’єру» вдалося знайти.

В 2016 році за сприянням держави та підтримки міжнародних організацій,  ДП «Бар'єр» починає активно реалізовувати в Україні проєкт міжнародної технічної допомоги «Першочергові заходи щодо ліквідації аварійного стану «ПХЗ» у місті Кам'янське в Україні», а також стає виконавцем державної цільової екологічної програми першочергових заходів приведення в безпечний стан об'єктів і території колишнього уранового виробництва виробничого об'єднання «Придніпровський хімічний завод» на 2019-2023 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №756.

Станом на сьогодні на території «ПХЗ» вже проведено герметизацію приміщень з високим рівнем радіаційного забруднення, щоб унеможливити розповсюдження заражених часток разом з вітром та опадами, встановлена сучасна огорожа периметра та посилена охорона, введений цілодобовий радіометричний контроль та встановлено сучасне обладнання в лабораторії ДП «Бар’єр».  Несанкціонований доступ до всіх об’єктів, які мають радіаційне забруднення, повністю унеможливлений.

___________________________________________________________________________________________________

На жаль, наразі дуже важко знайти інформацію про хід робіт з подальшої деактивації території колишнього «ПХЗ». Найсвіжіший із загальнодоступних звітів датується 2021 роком.

Але ми, мешканці Кам’янського, не полишаємо надії, що питання радіаційної безпеки на територіях колишнього «Придніпровського хімічного заводу» буде вирішене, навіть незважаючи на те, що в країні йде розв’язана «нащадками СРСР» війна. Для цього сьогодні в Україні є достатньо політичної волі, а ефективність європейських програм з дезактивації та рекультивації земель доведена досвідом Чорнобиля, де була реалізована перша в країні програма такого плану (возведення захисної арки над четвертим енергоблоком).

Стаття підготовлена за метеріалами видань: UA Atom, Офіційне інтернет представництво президента України, Україна кримінальна, Наше місто, Громадський рух України, Finance.UA та інших відкритих інтернет джерел.