24 лютого 2022 року - день, який змінив життя мільйонів українців

Цьогоріч 19 листопада минуло рівно 1000 днів з моменту, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України.

Тисяча днів сліз болю, відчаю, стійкості, надії, незламності... За цей час ми об’єдналися та стали сильнішими в усіх аспектах свого життя.

На сайті Українська правда політичні лідери, військові та громадські діячі оприлюднили спогади та звернення до цієї дати.

Кореспонденти сайту  kamenskoe.city вирішили дізнатися, як кам’янчани та переселенці згадують день початку повномасштабного вторгнення та як вони зараз живуть.

«Цей день забути неможливо, він буде завжди зі мною до кінця моїх днів. Було дуже страшно, в першу чергу, за доньку та онука. Ми не розуміли, що нам робити, які рішення потрібно прийняти, щоб зробити усе вірно. Розумію, що потрібно дітям рятувати життя. Порадившись, зателефонувала знайомим за кордон. Прийняли рішення, що донька з онуком поїдуть в безпечне місце - до Естонії. Зараз вони там живуть, у них все добре - донька працює, онук вчиться в школі та займається футболом. А ми з чоловіком залишилися у Кам'янському. Доглядаємо за кішкою доньки... В Україні ще неспокійно, нещодавно у місті були чутні вибухи. Але життя йде, ми працюємо та допомагаємо ЗСУ прискорити день Перемоги», - розповіла пані Аліна.

Читайте також: Кам'янське стало другим домом для десятків тисяч переселенців - чи інтегрувались вони в громаду

Свою історію розповіла і вихователька дитячого садочка, пані Інна.

«Ранок 24 лютого був дуже напружений для нашої родини. Мучили питання: що робити? куди бігти? де буде безпечно для нас всіх? Вирішила, що потрібно виїжджати за кордон. Забрала з собою доньок та онуків і поїхали до Болгарії. Довго там не могла бути, сумувала за домом, та й робота на мене чекала. На початку війни садочок дітей не приймав, але ми працювали - плели маскувальні сітки. Коли зробили у садку сховище, до нас повернулися наші вихованці. Війна триває, тому розслаблятися ще не час. Я, наприклад, щоб відволіктися від навколишніх подій, почала співати. Йду на роботу або з роботи та співаю сама собі. Напевно, так мені легше», - поділилася жінка.

Пан Віктор - переселенець з Маріуполя. Як і раніше, працює на металургійному підприємстві Метінвесту, але відтепер у Кам’янському. Чоловік із болем згадує, як на початку повномасштабного вторгнення покидав рідне місто.

«Я хочу забути той час, але не можу. Це страшно, боляче та сумно, що не розумієш, коли повернешся додому. Все, що схопив з собою - пакет з документами та декілька речей. Як кажуть, все життя в одній торбинці. Евакуаційним автобусом виїхав з міста, що палало. Звуки пострілів та розруха навкруги - жахи, що сняться майже кожної ночі. Зараз я в безпечному, на мою думку, місті. Але інколи чутно вибухи у передмісті або доносяться звуки з Дніпра. Сподіваюся, що скоро цей жах закінчиться і я повернуся до рідного Українського Маріуполя», - каже пан Віктор.

Читайте також: Метінвест спрямував вісім млрд гривень на допомогу Україні за 1000 днів війни

Родина пані Тетяни приїхала до Кам’янського з Авдіївки.

«Ми з дітьми виїхали з міста одними з перших у лютому, поки не було сильних обстрілів. Чоловік до нас приєднався у квітні після того, як були прильоти біля будинку. Життя дорожче, ніж речі, які залишилися в окупованому місті. До Кам’янського перебралися через можливості працевлаштуватися на підприємства Метінвесту. Я працюю на Каметсталі, а чоловік на Южкоксі. Молодша донька вчиться дистанційно у школі, а старша планує вступати до вишу у Дніпрі. Зараз працюємо, вчимося, живемо далі та сподіваємося повернутися у квітучу Авдіївку та до рідного АКХЗ», - поділилася переселенка.

Ці майже три роки змінили кожного з нас. Але єдине, що залишається для всіх незмінним - готовність до боротьби за свободу та незалежність рідної країни.