Від перукаря в Авдіївці до інженера шахт: як Світлана Похиленко будує життя заново на Южкоксі

У Відділі технічного контролю ПРАТ «ЮЖКОКС» працюють люди, від уважності й відповідальності яких залежить якість усього виробництва.

Світлана Володимирівна Похиленко, контролер у виробництві чорних металів 4 розряду, — саме така людина: відкрита, впевнена у своїй справі й по-справжньому віддана роботі.

Вона народилася 30 липня 1973 року. Має одразу кілька освіт: перша — перукар, друга — збагачувач корисних копалин, третя — інженер шахт. Та головним покликанням стала робота у сфері контролю якості.

З 2006 року Світлана Володимирівна працювала в ОТК Авдіївського коксохімічного заводу. Повномасштабна війна змусила змінити місто — вона переїхала до Кам’янського й долучилася до колективу ПРАТ «ЮЖКОКС».

Сьогодні вона з упевненістю говорить: свою роботу любить і добре в ній орієнтується. Колектив прийняв тепло — підтримує, допомагає, підказує.

Світлана Володимирівна легко знаходить спільну мову з колегами — завдяки відкритості, спокою й професіоналізму.

Для тих, хто лише планує прийти на завод, її порада проста й чесна:

Якісно виконувати свою роботу та бути відповідальним. А ще — мати інтерес і бажання працювати.

Вона цінує стабільність — і в роботі, і в колективі. Саме це дає відчуття впевненості та опори.

Світлана Володимирівна — мама двох доньок: 29 і 17 років, а також щаслива бабуся.

Старша донька, як і мама, свого часу працювала в ОТК Авдіївського коксохімічного заводу — тож любов до професії стала ще й сімейною історією.

Про дітей вона говорить з особливою теплотою та гордістю — це її головна радість і підтримка.

Перше фахове вміння — перукар — стало для неї не просто професією, а способом допомагати.

Під час повномасштабної війни, коли в Авдіївці зачинялося буквально все, Світлана Володимирівна стригла людей. Без зайвих слів і пафосу — просто робила те, що вміє, і тим самим підтримувала інших. Свого роду маленький, але дуже важливий внесок у спільну стійкість.

Ще одне її захоплення — шиття сумок.

Історія почалася просто: побачила ідею в інтернеті, пошила собі, потім — на прохання подруги. А далі — «як по накатаній». Про це хобі вона розповідає з великим запалом і радістю.

Це заняття дає їй натхнення, спокій і відчуття, що створюєш щось своїми руками, вкладаючи частинку душі.

А ще вона дуже любить збирати гриби . Але зізнається: найбільше цінує не результат, а сам процес — тишу, природу, можливість побути наодинці з думками.

На запитання, чи хотіла б після закінчення війни повернутися до Авдіївки, відповідає з сумом і ностальгією:

«Так, звісно… хоча б поїхати, подивитися. Там стільки життя й спогадів залишилося».

А її мрія звучить коротко, але дуже глибоко:

«Хочу миру і стабільності».

У цих словах — досвід, пережите і щире бажання простого людського щастя.

Це інтерв’ю — про відкриту, добру й сильну жінку, яка вміє працювати, підтримувати, творити й берегти тепло навіть у найскладніші часи.

Про людину, яка тримається за життя, родину і свою справу — з гідністю та вірою в краще.