Переселенка з Луганщини Євдокія Сорокіна нині мешкає у Кам’янському. Вона мріє дожити до перемоги України і побувати у шевченківських місцях
Історію жінки, якій за життя довелось випити повну гірку чашу лиха, розповів «Високий Замок».
Євдокія Федорівна прокидається рано. Починає свій день з молитов, потім читає Святе Письмо, після нього розгортає Шевченкового «Кобзаря». Попри поважний вік і слабкий зір, читання - улюблене заняття бабусі. Зізнається, що за ним всі сумні думки і тривоги відступають. І навіть самотня старість вже не здається таким тяжким хрестом.
Її родина постраждала від «визволителів»
Народилася жінка у селі Яблунівка, що під Білою Церквою. У батьків їх було дев’ятеро - двоє хлопців і семеро дівчат.
«Дід вважався міцним господарем, мав 35 гектарів землі та цукровий завод. Коли прийшли совєти, його вбили, родичів вислали на Сибір, все відібрали. Нас, дітей, вигнали зі школи, сказали, що багатим наука не потрібна. Бідували ми потім сильно. Особливо тяжко довелось після війни з фашистами. Не було що їсти. Мусили разом зі старшою сестрою Катериною, яка повернулась з Німеччини, їхати на захід України просити милостиню», - розповіла Євдокія.
Постріляли, та ще й проїхались танками
Свою долю зустріла на Донбасі. Поїхала в гості до сестри Тоні і там познайомилась з молодим шахтарем Олександром. Гарна і скромна дівчина одразу впала йому в око. Два роки молоді люди переписувались, потім одружились. За якийсь час у подружжя народився син, потім донька. Чоловік Євдокії до пенсії пропрацював на шахті, вона сама - у місцевому лісовому господарстві.
«Ми все нажили, був у нас будинок, хліб і до хліба. Дітей виростили, внуків дочекались. Потім чоловік помер, а мені на старість довелось усе покинути. Я не могла там більше залишатися під кацапщиною. Несила. Пам’ятаю, як був бій під нашим селом. Оточили наших солдатиків. Кричали їм, щоб здавались. А вони у відповідь: Україна не здається! Постріляли їх усіх. Вирили яму, загребли. Та ще й танками зверху про них проїхались», - поділилася бабуся.
Вороги згинуть, а слово Кобзаря - вічне!
Ось уже кілька років Євдокія Федорівна живе на Дніпропетровщині. З окупованої території бабусю забирала внучка. Залишатись на Донбасі тоді було вже небезпечно - село, в якому вона жила, постійно обстрілювали. Під час однієї з ракетних атак осколками віконного скла жінці поранило обличчя. Та й про сина, який на той час був у війську, підозріло часто питали сусіди. Як розповіла жінка, виїжджала вона з однією сумкою. У ній помістилась зміна одягу, світлини рідних, Біблія і «Кобзар».
«Тарасове слово мені ще змалку близьке. Тому й на Донбасі я замолоду постійно брала участь у відзначенні шевченківських днів. Коли читаю його вірші, на душі стає сонячно. Я з його словами город саджу і чорнобривці сію біля хати. Нині мрію дожити до перемоги, побачити доньку та внуків, що зараз за кордоном. Дочекатись сина з війни і поїхати з ним у Канів, по шевченківських місцях. Вірю, що кацапи згинуть, а слово Тараса вічне!», - впевнена Євдокія Сорокіна.