Сайт kamenskoe.city запустив проєкт про людей, які знайшли сили будувати своє життя на новому місті - у громадах Кам’янського району

Два з половиною роки тому Ганна з Чугуїва перебралася до Кам’янського разом із родиною

- Розкажіть, будь ласка, про своїх близьких.

- Поруч зі мною живуть мама Лариса, син Микита та собака породи хаски на прізвисько Рей. Була 96-річна бабуся Ганна, минулого року її не стало. Чоловіка в мене немає, він помер, коли моїй дитині  було вісім років. Син навчається у магістратурі на психолога, до цього закінчив бакалаврат за фахом журналіста у Харкові.

- Якими для вас були перші дні повномасштабного вторгнення?

- Так вийшло, що навколо нашого міста і в самому ньому були розташовані військові споруди. З одного боку будинку, приблизно за п'ять кілометрів - військовий аеродром. З іншого - якісь військові склади та ремонтний завод. У перші дні війни все горіло і вибухало. Було страшно. Літали російські літаки, було чути гул техніки. Ми з мамою та бабусею лежали на підлозі, бо льоху в нас не було. Син 23 лютого поїхав до Харкова до дівчини, там залишився на ніч, у нього 24 лютого мав бути іспит. Зараз наш будинок знаходиться в аварійному стані. За декілька метрів від нього був прильот, тому він постраждав.

- Як вийшло, що ви опинилися в Кам'янському?

- Я тут із 4 березня 2022 року. Місто це було обрано не мною особисто, а обставинами. У дівчини сина тут мешкають родичі. Коли у Харкові почалися обстріли, вони виїхали до Кам'янського. Я із сім'єю ще були в Чугуєві. Терпіла, скільки могла. Потім знайшла перевізника і виїхала до Харкова, звідти до Полтави, з неї на Дніпро, а вже потім сюди. Придбати квитки було складно, дуже великий потік людей був. Через якийсь час до нас приєдналися мама з бабусею та собакою.

- Розкажіть, будь ласка, чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення?

- Я закінчила Харківський педуніверситет ім. Сковороди. Але педагогом працювала не довго. Була секретарем на різних підприємствах, помічником нотаріуса. Потім зрозуміла, що хочу власний бізнес - відкрила магазин корейської косметики та парфумерії. Нині його більше немає. Через воєнні дії він постраждав.

- Чи швидко вдалося адаптуватися у Кам’янській громаді?

- У перші місяці ми освоювалися, шукали роботу. З сином звернулися до центру зайнятості, вони допомогли тимчасово влаштуватися до Центрального парку. Я продавала квитки, а син був садівником. Попрацювавши кілька місяців, ми звідти пішли, оскільки контракт закінчився.

Сидіти без діла я не могла, тому пішла до Козацькій церкви плести маскувальні сітки. Коли цей пункт закрили, я приєдналася до волонтерів БФ «Ми з Кам'янського». І вже два роки допомагаю нашим військовим.

Крім цього, я отримую другу вищу освіту за спеціальністю "психолог". Завдяки цьому переді мною відчинилися нові можливості у пошуку роботи. У благодійний фонд "Карітас" потрібен був психолог, я подала резюме, мені передзвонили. І ось - я зараз тут офіційно працюю.

- Розкажіть про один найщасливіший день у вашому житті.

- Якби мене спитали про це, коли мені було років 20, я б легко відповіла, бо тоді цих днів було безліч. Нині складно - щасливих днів у мене багато, а обрати один не можу. Напевно, найщасливіший день у мене ще попереду.