До повномасштабної війни Інна ніколи нікуди не переїжджала
За винятком переміщення всередині самого Маріуполя: у 2015 році її сім'я перебралася з мікрорайону Східний до центру міста. Все життя вона прожила в Маріуполі зі своїм чоловіком. Тут же виросли дві доньки — Анастасія та Олександра (Сандра), народилися онучки. 24 лютого 2022-го Інна прокинулася і почала, як завжди, збиратися на роботу.
"Фарбуюся, накручую волосся, слухаю музику. І тут мені дзвонить подруга з Києва: «Інно, війна!». "
Читайте також:У Кам'янському відкрилась виставка "Портрети Маріуполя: Історії, які надихають" - фото
Журналісти migration.lyuk.media збирають історії вимушених переселенців. Цю історію розповіла 54-річна Інна, технічна експертка з промислової безпеки, інженерка з охорони праці.
"21 березня ми виїхали з міста маршруткою, з 18 людьми. Це було так страшно. Тривало бомбардування, всі молилися. Евакуювалися ми з лівого берега Маріуполя, через село Безіменне, що на півдні Донецької області біля узбережжя Азовського моря. Тому виїзд був на тимчасово окуповану територію Донеччини.
І там вже, після фільтрації, мій брат забрав нас до себе у окуповану Хрестівку (Донецька область). Але довго я там не протрималася. Бо фактично опинилися серед ворогів. Мій батько та брат підтримували цю війну.
У Хрестівці мешкала сусідка, осетинка. Їй 90 років, донька та онук в Києві. А вона каже: «Я за війну». Ну як це взагалі можливо? У мене не вкладалося це в голові. Я сварилася з ними щодня. І коли їхала, побажала батьку та брату здоров'я. Аби вони дожили до того моменту, коли дізнаються всю правду про російські злочини на території України. І тоді попросять у мене вибачення. Це було дуже важко.
Я виїхала до Вільнюса, до родичів покійного чоловіка. Там же ми зустрілися з доньками. Дізналася, що 16 березня старша донька Настя з чоловіком та дітьми змогли евакуюватися через Бердянськ на підконтрольну Україні територію.
Читайте також:Маріупольцям рекрутер допоможе у працевлаштуванні в Кам'янському - подробиці
Коли вони доїхали до Бердянська, скінчився бензин. Знайти його було майже неможливо. Тоді моя молодша донька Сандра змогла замовити із Запоріжжя бензин з доставкою до блокпоста в Бердянську, за 200 гривень літр. Після цього Настя з чоловіком приїхали до Кам'янського, на Дніпропетровщину. Друзі допомогли їм зняти квартиру, і навіть привезли гарячого борщу. Зять до війни працював на «Азовсталі», тож у Кам'янському зміг влаштуватися за спеціальністю.
Коли ми покидали Маріуполь, то не знали, чи вціліють наші будинки, наші квартири. У цьому місті пройшло все моє життя. Тут я прожила найщасливіші роки. І коли ми їхали з міста, то не знали, чи повернемося ще коли-небудь додому.
У Маріуполі залишилася частинка душі та серця. І це болить, як рана. Бо мій Маріуполь — це місто мрії. І я не можу повірити, що з ним відбувся весь цей кошмар.
Після нашого світлого, гарного, чепурного Маріуполя Кам'янське видалося мені сірим. Тут усе було не так, як вдома, де ми за 20 років викохали наші будинки, квартири. Як же тепер жити в іншому місті?
Мені було дуже важко. Але поступово я почала виходити в центр, шукати щось гарне, якісь кафешечки. Молодша донька сказала: «Мамо, головне — не місце, де живеш, а те, як саме і з ким ти там живеш».
І моє ставлення до Кам'янського стало змінюватися. Почала любити це місто, бо розумію, що залишаюся тут не на кілька днів. Місцеві — хороші люди, ставляться з розумінням. Я влаштувалася на роботу, стала займатися спортом, ходжу на англійську, донька працює вчителькою. Вже знаю, де тут найкращі місця, щоб погуляти, подихати свіжим повітрям. Життя, наче, більш-менш налагоджується. Я приймаю це місто.
Але мій всесвіт, мій дім — це тільки Маріуполь. І як тільки закінчиться війна та відбудеться деокупація всіх окупованих територій, я одразу поїду піднімати своє місто. Відроджувати наш український Маріуполь."