Щодня, прямуючи до центральної прохідної Каметсталь, проходимо повз Алею трудової слави металургів імені Миколи Андрійовича Волобуєва. Та більшість з нас, особливо молодь, будуть поставлені в глухий кут запитанням, ким була ця людина, на честь якої назвали Алею.

Микола Волобуєв – це частина історії нашого міста, і, звичайно ж, підприємства, директором якого він був протягом семи років. Скажете, що це непереконливо – директорів на заводі було достатньо, і в порівнянні з Волобуєвим деякі керували й довше. Та Микола Андрійович був особливим – недарма його називали «народним» та «легендарним» директором.

Двадцятирічним юнаком він почав працювати на одному з металургійних заводів країни. За два роки професійної діяльності пройшов професійний ланцюжок: вальцювальник, старший вальцювальник, майстер, обер-майстер, начальник прокатного цеху.

Далі – Друга світова війна, під час якої Микола Волобуєв виявляв дива героїзму у складі Другої спеціальної партизанської бригади. Він був учасником важких походів болотами, сміливих нальотів і відчайдушних боїв. Склавши звіт про бойові справи у березні 1944-го, він зробив справою свого життя металургійну промисловість.

Посаду головного інженера Дніпровського металургійного заводу Волобуєв обіймає у 1967 р., а рік по тому його призначають директором заводу. На цій посаді він виявив себе мудрим господарем, який дбає не лише про сьогодення, а й про майбутнє довіреного йому підприємства – про майбутнє, якого він сам, можливо, навіть не побачить.

Читайте також:Каметсталь увійшла до рейтингу найкращих компаній України

 На той час на заводі функціонувало близько десяти старих цехів, обладнання яких давно вичерпало свій ресурс, застаріло морально та фізично: мартенівські цехи №№ 1 і 2, ковальський, ливарний, металоконструкцій тощо. Продовжував працювати і давати сталь навіть такий старий «музейний експонат», як бесемерівський цех – найстаріший у світі.

Першим серед директорів заводу гостроту ситуації, що склалася, оцінив саме Микола Волобуєв. Технічна служба заводу разом із Укргіпромезом розпочали опрацювання якісного оновлення сталеплавильного виробництва. Після довгих суперечок, різноманітних розрахунків та глибокого аналізу чаша терезів схилилася на користь конвертерного цеху, питання про будівництво якого вирішувалося на найвищому рівні. І саме Микола Андрійович зміг добитися того, щоб воно було вирішене на користь Дніпровського металургійного заводу.

У роки, коли заводом керував Микола Андрійович Волобуєв, набрав виробничих обертів тільки-но збудований стан «350», вперше в практиці підприємства на ньому була освоєна прокатка швелера найвищої якості. Сталеплавильники застосували новий розкислювач - силікомарганець, що значно підвищило якісні показники. Прокатники збільшили потужності нагрівальних пристроїв, застосували ультразвукову дефектоскопію на випуску трубної заготовки. Почали впроваджуватися перші автоматизовані системи управління виробництвом, на домнах стали використовувати перші електронно-обчислювальні машини.

На початку 1974 року вперше у світовій практиці на ДМЗ було застосовано сміливе технічне рішення – насування реконструйованої доменної печі № 8 з повним вогнетривким футеруванням (загальна вага 11 300 тонн) на підготовлену основу.

Микола Волобуєв керував заводом аж до своєї смерті у 1975 році. На жаль, він не побачив багатьох проєктів, будівництво яких було намічено та розпочато в роки його керівництва – проєктів, ініціатором яких він був.

Зокрема, він так і не побачив розливання сталі в конвертерному цеху, за будівництво якого він так відчайдушно боровся із бюрократами усіх рівнів. Адже після того, як було отримане «добро» на будівництво КЦ на Дніпровському металургійному заводі, ще довго проводилися розвідувальні роботи та розробка техніко-економічного обґрунтування. Досліди проводили самотужки на заводі – на конвертері в бесемерівському цеху, і лише в 1976-му вийшло врешті-решт розпорядження про початок будівництва. Перша сталь на побудованому конвертері була отримана у 1982 році.

Бажання легендарного директора збудувати конвертерний цех відіграло важливу роль і для нашого міста, яке на той час опинилося перед проблемою нестачі житла. Для будівництва КЦ необхідно було відселяти людей, старі будиночки яких знаходилися на місці нинішнього конвертерного цеху. Варіантами площ для будівництва нових житлових масивів розглядалися три території, включаючи лівобережжя, яке було на той час просто степом. Саме останній варіант активно підтримав Микола Волобуєв. Таким чином, його слово стало ще одним плюсом на користь заселення лівого берега, і майбутнє будівництво конвертерного цеху дало поштовх у розвитку як підприємства, так і міста загалом.

Раніше ми писали, що Каметсталь міцно стоїть на економічній передовій.