Едуард Бабченко. Про життя, яке хочеться берегти

Серед працівників ПРАТ «ЮЖКОКС» є люди, у погляді яких відчувається глибина пережитого. Спокійні, стримані, уважні до інших. Саме таким є Едуард Едуардович Бабченко — працівник коксового цеху, вогнетривник, зайнятий на гарячих ділянках робіт 5 розряду.
Едуард народився 14 листопада 1996 року. Навчався в училищі, де здобув професії водія категорій B, C, автокранівника та автослюсаря. Працював на КМЗ у Покровську — відповідальна й вимоглива робота, яка добре загартовує характер.
За чотири місяці до початку повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем на контракт. Служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді, 90-му батальйоні. Починав у піхоті, згодом — у підрозділі БПЛА (безпілотних літальних апаратів).
Географія його війни — Костянтинівка, Лисичанськ, Ізюм, Святогірськ, Богородичне, Авдіївка. Саме там він побачив війну без прикрас — жорстку, виснажливу, таку, що назавжди змінює ставлення до життя.

Едуард був контужений, отримав поранення зі зміщенням хребця та струсом головного мозку. На запитання, що допомагало триматися, відповідає просто:
«Не сьогодні. Мені ще рано».
У цих словах — велике бажання жити. Бо вдома чекали мама, дружина і четверо дітей — син і три доньки. Увесь цей шлях вони проходили разом — із хвилюванням, підтримкою та надією.
Зі своїми побратимами Едуард підтримує зв’язок і нині. Говорить про це спокійно, але з болем:
«Тих, з ким стояли пліч-о-пліч, залишилося дуже мало…»
Після завершення контракту він повернувся до мирного життя. Працювати на ПРАТ «ЮЖКОКС» йому порадив кум. Едуард відзначає, що робота йому подобається, а колектив — дружний і підтримуючий.
Війна змінила його світогляд:
«Я став по-іншому дивитися на життя. І зрозумів, як сильно я його люблю».
У молодості він займався стрітворкаутом, а сьогодні особливо цінує природу і ліс ????. За найменшої можливості проводить час там разом із родиною — у тиші та спокої.
Побажання, у якому все.
Коли його запитують, що б він хотів побажати іншим, відповідь коротка:
«Мирного неба».
І в цих двох словах — увесь пережитий досвід, уся ціна війни й щире бажання, щоб цього більше не довелося переживати нікому.
Це інтерв’ю — про людину спокійну й уважну, загартовану війною, але не зламану.
Про батька, чоловіка, сина.
Про життя, яке хочеться берегти.