Вчора, 6 липня, виповнилось 75 років з дня народження українського важкоатлета Султана Рахманова, який деякий час мешкав у Кам’янському

На жаль, спортсмен пішов з життя 22 роки тому у віці всього 53 неповних років.

Попри екзотичне для українського атлета ім’я, по батькові та прізвище, Султан Рахманов був українським атлетом не лише за місцем проживання (Дніпропетровськ), а й за кров’ю.

Його батько - Сабур Рахманов, військовий, каракалпак з Узбекистану, а мати, Тетяна Коваленко - українка з села Дніпровокам'янка (Кам’янський район Дніпропетровської області). Вони познайомилися, коли Тетяна під час війни після закінчення медичного училища працювала в Ташкентському воєнному шпиталі.

Істрію українського радянського важкоатлета, олімпійського чемпіона 1980 року, чемпіона світу і Європи, володаря 2 світових, 5 всесоюзних та 14 національних рекордів сайт champion.com.ua

Шлях до Олімпу

Султанбай Сабурович Рахманов народився 6 липня 1950 року в каракалпакському місті Турткуль в Узбекистані. Крім нього, в родині ще були брати Рустам, Азім, Таїр, Рахим та сестра Зухра.

Брати зіграли важливу роль у його житті, щоправда, різну. У дитинстві, рятуючи молодшого Рахима з-під коліс машини, Султан серйозно пошкодив ногу, і все життя в нього одна нога була коротше за іншу. А старший брат Рустам, який займався боксом, став для Султана прикладом та мотиватором. Слідом за ним Султан пішов до спортзалу, а потім, коли Рустам переїхав на батьківщину матері, до Дніпропетровська (нині - Дніпро), Султан, закінчивши 9 клас, у 1966 році також вирушив до України. За іншими даними, переїхала вся родина Рахманових.

Султан вчився у фізкультурному технікумі та тренувався в секції боксу. Якось його на дніпровському пляжі побачив тренер з важкої атлетики Володимир Устич, який оцінив фізичні дані хлопця та умовив його перейти на штангу. Султанові пощастило з тренерами. Його перший наставник Іван Погорілий був хлопцеві за другого батька, ростив з нього особистість, здатну до боротьби, напористу і сильну. А потім з перспективним Султаном став займатися Едуард Бровко, бронзовий призер чемпіонатів світу та Європи 1963 року. Вимогливий та суворий наставник, він дбав про Рахманова так, що той звертався до нього "тато".

Султан дуже рано одружився - на Галині, дівчинці з того ж села Дніпровокам'янка, звідки була його мати. Вона навчалася у будівельному технікумі.

Маючи родину, Султан мусив дбати про неї. Проте в нього тоді не було навіть свого житла. Едуард Бровко у 1973 році влаштував переїзд Рахманова до Дніпродзержинська (нині - Кам’янське), де атлета, вже майстра спорту, оформили на Дніпровський металургійний завод та дали квартиру.

Султан тренувався за індивідуальним планом в спортклубі "Дзержинка", а Бровко приїздив до нього кілька разів на тиждень. У 1974 році Рахманов поступив до Дніпропетровського державного інституту фізкультури (закінчив навчання вже олімпійським чемпіоном у 1980-му).

Спортсмен, який за прогнозами лікарів не повинен був навіть нормально ходити (через ноги різної довжини), важко тренувався щодня, підіймаючи по 30-40 тонн заліза. На піку форми він важив 145 кг при зрості 188 см. Його коронною вправою був ривок: усі свої рекорди СРСР Рахманов поставив саме в ривку, уперше зробивши це 1976 року на Всесоюзній командній першості ВЦРПС у Липецьку (190 кг). Він першим у світі подолав рубіж 200 кг у ривку (1978, Київ).

Наполеглива та самовіддана праця принесла свої результати. У 1978 році на чемпіонаті світу в Геттисберзі (США) Рахманов, виступаючи першим номером збірної СРСР у відсутність легендарного Василя Алексєєва, здобув срібну медаль, поступившись Юргену Хойзеру з НДР. За рівного результату в сумі (417, 5 кг) українець програв через більшу власну вагу. А наступного року в Салоніках Султан впевнено взяв у Хойзера реванш, вигравши в усіх видах програми: ривок - 192,5 кг, поштовх - 237,5 кг, сума двоборства - 430 кг.

Олімпійський тріумф та золоті сережки

Ставши чемпіоном світу, Султан Рахманов отримав звання "Заслужений майстер спорту СРСР". На той момент він уже повернувся до Дніпропетровська і тренувався в Едуарда Бровка, виступаючи за ДСТ "Авангард".

Залишити Дніпродзержинськ Султана змусило те, що робітники цеху ДМЗ, де він просто був записаний, були незадоволені таким станом речей.

Едуард Бровко був євреєм, і його тоді не випускали за кордон. Рахманову неодноразово натякали, що було б добре змінити тренера, але він собі такого не міг навіть уявити.

На щастя для них обох, Олімпійські ігри 1980 року проходили у Москві, тож проблем із виїздом за кордон для Бровка не було за визначенням. Того року Рахманов виграв чемпіонат Європи в Белграді (травень 1980) і готувався їхати на Олімпіаду першим номером. Але за тиждень до початку Ігор він дізнався, що основним атлетом вирішили поставити Василя Алексєєва, який дуже хотів втретє стати олімпійським чемпіоном. Тоді Бровко залучив механізм дніпропетровського земляцтва: він зателефонував Володимиру Щербицькому, першому секретареві ЦК КПУ, а той - Леоніду Брежнєву. Після цього Султан Рахманов став першим номером збірної СРСР.

А ось загальновідомий безсумнівний факт. 30 липня 1980 року на помості московського спорткомплексу "Ізмайлово" український важковаговик з лишкою виправдав сподівання. Василь Алексєєв спіймав "бублика" в ривку: не впорався зі стартовою вагою 180 кг. А Султан Рахманов підняв 195 кг, випередивши Юргена Хойзера на 12,5 кг. У поштовху дніпровський богатир зафіксував 245 кг проти 227,5 кг у німця. У сумі двоборства Рахманов обійшов Хойзера на 30 (!) кг.

За перемогу на Олімпіаді Султан отримав орден Трудового Червоного прапору та 3 тисячі карбованців премії. Він роздав борги та купив дружині золоті сережки.

Життя після спорту

Закінчивши спортивну кар’єру, Рахманов зміг приділяти більше часу родині - дружині Галині, доньці Тетяні та синові Таїру, які мало бачили його під час постійних тренувань, зборів та змагань. Галина згадувала, що якось, повернувшись із закордонної поїздки, Султан привіз дітям красиві іграшки. Вона пожалілась, що у дитинстві жила дуже бідно й не мала таких іграшок та ляльок. Тоді атлет вискочив з дому та за пів години повернувся із чудовою лялькою, яку придбав у валютному магазині "Березка".

Про його діяльність у 1980-90 роки існує мало публічної інформації. Усі мемуари рідних та друзів зводяться до спогадів про те, якою доброю, товариською, веселою та щедрою людиною був Султан Рахманов, як він допомагав багатьом людям, як займався благодійністю.

Відомо, що Рахманов володів приватним автопідприємством. З 2000 року він був президентом Міжнародної асоціації ветеранів і інвалідів спорту "МАВЕТИС", часто відвідував дитячі будинки. Він багато зробив для міста Дніпро, допомагав тим, у кого були проблеми з наркотиками, підтримував дніпропетровську асоціацію «Вибір», де не тільки лікували, а й займалися реабілітацією.

Рахманов був почесним президентом Федерації айкідо України.

Серед найближчих друзів Султана були колеги-штангісти: дніпровець Юрій Зайцев, олімпійський чемпіон Монреалю-1976 (до 110 кг), та киянин Анатолій Писаренко, триразовий чемпіон світу, спадкоємець Рахманова у збірній СРСР, який подарував Султанові автомобіль «Лінкольн».

З 1996 року в Кам’янському на честь (а потім - на пам’ять) Султана Рахманова проводять всеукраїнський турнір з важкої атлетики "Богатирі Придніпров’я".

В останні роки Султан дуже хворів: зайва вага (понад 200 кг), великі проблеми зі здоров’ям - ледве ходив.

5 травня 2003 року видатний штангіст помер від інфаркту на руках у доньки Тетяни в їхньому заміському будинку в Дніпровокам’янці. Похований він на Сурсько-Литовському кладовищі в Дніпрі. На пам’ятнику немає дати смерті, є дата народження й епітафія "Хто сказав, що я помер? Я у ваших душах і серцях".

Поряд із Султаном похована його мама, а також тренери - Іван Погорілий і Едуард Бровко.

У 2009 році Султану Рахманову посмертно було надано звання Почесний громадянин міста Дніпропетровська. 23 вересня 2010 року в Дніпрі на будинку, де жив спортсмен (проспект Яворницького, 45 б), була встановлена пам'ятна дошка.