Серед працівників підприємства є люди, чия доля нагадує розгорнуту книгу — з дорогами, працею, війною, втратами, мужністю. Історія Олександра Павловича Одиноченка — саме така.
Сьогодні Олександр Павлович Одиноченко працює на ПРАТ «ЮЖКОКС», у Цеху вловлювання, Сульфатному відділенні, на посаді слюсаря-ремонтника.
Він народився у 1966 році. Навчався у технікумі за спеціальністю з розробки корисних копалин буровибуховим методом. Та професійний шлях привів його в іншу сферу — за кермо. Багато років працював водієм і став справжнім майстром дороги. ЗІЛи, самоскиди, МАЗи, Volvo — перерахувати всі машини, якими він керував, важко. Він об’їздив усю Україну і Європу — Польщу, Німеччину.… Але й подумати не міг, що попереду чекає зовсім інший шлях.
У грудні 2014 року для Олександра настав момент, коли життя ставило вибір: зламатися чи боротися. Він обрав боротьбу. Він став добровольцем у батальйоні «Київська Русь», спершу служив стрільцем, а згодом очолив взвод розвідки. Пройшов через полон, вистояв і продовжив свій шлях.
У 2019 році Олександр приєднався до колективу ПРАТ «ЮЖКОКС», сумлінно працював і став важливою частиною команди. Та доля знову покликала його не на робоче місце, а на поле бою.
Коли у 2024 році війна в Україні спалахнула з новою силою, Олександр без вагань повернувся до лав Збройних Сил України (80-та десантно-штурмова бригада, механік-водій), туди, де його потребували найбільше.
Він бачив війну такою, якою вона є насправді — жорстокою, важкою, кривавою, — але продовжував робити те, що вмів найкраще: захищати, підтримувати і вистояти.
Його війна — це низка подвигів та рубців на тілі.
Під Соледаром — осколок у праву ногу.
Під Лиманом — поранення лівої ноги.
На Запорізькому напрямку — перебита рука.
У 2024 році в Авдіївці — поранення грудної клітки та сильна контузія.
Після цього — артилерія. Потім ВЛК. Третя група інвалідності. Але в його очах немає жалю. Лише спокій і сила людини, яка все пройшла й залишилась собою.
Олександр Павлович нагороджений медаллю «За мужність» та відзнакою «Золотий Хрест». Але коли говориш із ним, помічаєш: найбільше він пишається іншим.
Своєю родиною.
У нього є дружина і троє дорослих доньок, які подарували йому… дев’ять онуків. Чотири хлопчики і п’ять дівчаток — його маленький всесвіт, його тиха гавань після бурі.
«Саме вони — те, заради чого варто жити. Вони дають силу, радість і сенс», — говорить він, і в голосі з’являється тепла усмішка.
У молодості він грав у ансамблі на ударних. І досі пам’ятає той ритм — ритм життя, ритм серця, яке ніколи не зупиняється.
Та є одна історія, яка особливо врізається в пам’ять. Колись, у третьому класі, до них прийшов моряк крейсера «Варяг» і розповідав дітям про море, кораблі й честь. Тоді маленький Сашко мріяв лише про одне — мати модель легендарного крейсера. І, мабуть, тому його перший позивний був саме «Варяг».
Пізніше позивний змінився на «Чапаєв» — після епізоду, коли він вийшов лицем до лиця на дві ворожі машини. Він зібрав усю волю в кулак, пішов їм назустріч і не просто вижив — врятував своїх.
Це не легенда. Це його життя.
І коли запитуєш, що він хотів би сказати людям, він відповідає дуже просто — без пафосу, але з глибокою правдою:
«Під час війни не можна бути холодними й байдужими. Потрібно залишатися людьми. Важливо ставитися один до одного з розумінням, підтримувати ближнього. Тільки так ми зможемо вистояти і перемогти».
Його слова — це не цитата для плакатів. Це досвід людини, яка пройшла крізь найтемніші сторінки сучасної історії й не втратила головного — людяності.
Олександр пройшов свій шлях як справжній воїн: через біль, випробування і полон, але з незламним духом. Він несе свій вклад у боротьбу за Україну, навіть поза фронтом.
Сьогодні Олександр Павлович продовжує працювати, допомагати, жити, мріяти. І мрія з дитинства все та ж — модель крейсера «Варяг». Символ честі, незламності та вірності, яку він сам несе усе життя.
Це інтерв’ю — про людину, яка вистояла, не озлобилась, не зламалася і зуміла зберегти головне: повагу, теплоту й любов до людей.