В кожному з нас вигорить душа та людяність. В когось більше, в когось менше, але без втрат майже ніхто не залишиться. У когось вигоріла душа розміром із Бучу. У комусь розміром з Маріуполь, Оленівку чи вокзал у Краматорську. У когось в душі дірки розміром із Харків, Чернігів, Волноваху чи Миколаїв.
У когось у душі вигоріла дірка, як Київ, Бородянка, Мощун, Рубіжне та Лиман разом узяті. А у когось замість душі одна суцільна незагоєна рана розміром з Бахмут. І там уже оселилася темрява. Сьогодні вигорить ще одна дірка в чиїхось душах розміром з центр Краматорська. А у когось рівно рік тому вигоріла людяність розміром у торговий центр у Кременчуці.
І місця для людяності в нас дедалі менше.
Я чую, що кажуть мої побратими і розумію, що буде, якщо ми вимушено зайдемо на територію РФ. За всі перелічені міста, за всіх убитих дітей, за зґвалтованих українок, за зруйновані життя та за загиблих побратимів. За все, що зробила Росія останні 4 місяці. І мені від цього страшно. Тому що розумію, це біль оселився на місці душі. І цей біль потребує виходу.
Якщо ми зайдемо на територію РФ, там буде пекло. І за це росіяни повинні будуть подякувати Путіну, Шойгу, Медведєву, Володіну, Пригожину, Соловйову, Кисельову, Коцу, Сукабеєву, Симоньян і своїй ублюдочній армії злочинців у формі, які винні у всіх цих воєнних злочинах, що вони скоїли на території України. А сьогодні, після трагедії у Краматорську, більшість українців хочуть, щоб росіяни зникли з Землі. Остаточно. І якщо треба в цьому їм допомогти, то ми готові це робити.
Але згодом війна закінчиться. І ми повернемось додому. Повернемося з війни з випаленими душами та болем, з жорстокістю та темрявою, що селиться в нас. Майже усім нам знадобиться психологічна допомога. Тому що війна ранить, травмує та змінює нас не у кращий бік. І про це слід думати вже сьогодні. Щоб наше спільне життя після війни не перетворилося на пекло.